Наш світ - прекрасний і сповнений чудес. Подорожуючи Туреччиною, я побачила одне з них - край із космічними ландшафтами, скельними будинками та казковою назвою Каппадокія. Було враження, ніби я опинилася в іншому часі, іншому вимірі, на іншій планеті...

Як справжній мандрівник, легких шляхів я не шукала. Почувши про місцину з багатою історі?ю та дивовижною природною красою, що захована десь у центральній частині Туреччини, я відразу сказала собі "Хочу!" Мене не лякало те, що треба було на кілька днів відірватися від ласкавого Середземного моря, прокинутися о п'ятій ранку та подолати шестигодинний переїзд автобусом з Анталії до Каппадокії (Cappadocia). До того ж, я була в надійних руках компанії "Туртесс" та її професійного гіда Сезгіна, тож незабутня мандрівка мені була гарантована.

Ми руша?мо на північний схід до центральної Анатолії. Звивиста, наче серпантин, дорога проляга? через гори Таври, вкриті кучерявими соснами, стрункими кипарисами та снігом. Дивовижне відчуття: ще мить тому я насолоджувалася літом та морем, а тепер надворі справжня зима. Бррр! "Ми знаходимося на висоті 2500 м над рівнем моря", - усміха?ться Сезгін. Та жоден холод не завадив нам вийти з автобуса, щоб сфотографуватися на тлі зачарованої зимою природи та трохи побавитися в сніжки. За нами заздрісно спостерігали розкішні кипариси, які тут нарекли деревами довголіття. Турецькі чоловіки лестять собі, жартуючи, що високі, красиві та стрункі кипариси - то дерева чоловічої статі, ну а всі інші - жіночої. Сезгін розповіда?, що в тутешніх лісах багато диких звірів, особливо кабанів. Мусульманська релігія не дозволя? їсти свинину, тож нахабні тварини цим фактом користуються і безжалісно знищують урожай селян. Особливого бажання зустрітися із царем місцевих лісів у нас чомусь не виникло, тому спішно сіда?мо в автобус і мчимо далі назустріч пригодам. По дорозі зупиня?мося перекусити в одній колоритній турецькій "забігайлівці". Сніданок традиційно склада?ться із чаю та запашного білого хліба з медом, який подають прямо в стільниках. Такий мед можна купити будь-де - просто обабіч дороги на Каппадокію стоять торговці-бджолярі із прилеглих сіл та пропонують цей корисний натурпродукт за дуже прийнятними цінами. Серед товарів - і фірмова страва турків - суміш різноманітних горіхів, виноградного соку та меду. Кажуть, три ложечки цього продукту значно підвищують чоловічу силу. Відтак не дивно, що місцева віагра ма? надзвичайний попит у туристів.

Далі наш шлях лежить через півтора-мільйонне місто Конья (Копуа), яке ? осередком кружляючих дервішів - ісламського чернечого братства. Тут знаходиться Мекка суфіїв - мавзолей, в якому похований великий учитель Мевляна – творець мудрого вчення "мевлеві". Поряд із ним -музей дервішів, який розповіда? про життя цих служителів Аллаха. Я багато чула про Шовковий шлях - торговий путь, який з'?днував Китай та ?вропу починаючи з III ст. до н.е. й аж до XV ст. Він проходив і через територію сучасної Туреччини. Так от, уявіть, до Каппадокії ми діставалися саме цим історичним шляхом! Нічого особливого на ньому ми не побачили, але розуміння того, що колись тут ходили торгові каравани, викликало особливе піднесення та радість. Один з небагатьох слідів того історичного торгового шляху - найбільший у Туреччині караван-сарай "Султан-хан", зведений у XIII ст. на під'їзді до містечка Аксарай для відпочинку караванів. Такі караван-сараї будували через кожні 30-40 км уздовж торгових шляхів, бо саме таку відстань могли подолати за день коні та верблюди, що везли товар. Турки жартують, що саме в караван-сараях було започатковано систему "все включено", яку сьогодні з успіхом пропонують чи не всі готелі Туреччини. У розпорядженні гостей були кімнати відпочинку, їдальня, баня "хамам", приміщення для коней та верблюдів, склад для товарів, а також маленька мечеть. Три дні перебування в караван-сараї були абсолютно безплатними - система "all inclusive" себе повністю виправдовувала та ще й сприяла розвитку торгівлі.

До речі, поблизу старовинного містечка Аксарай на стіні одні?ї будівлі було знайдено найдревнішу в світі картину, датовану 6200 роком до н. ?. На ній зображено виверження вулкана Хасандаг, що й не дивно, адже саме вулкани утворили Каппадокію, а древні люди були тому свідками...

Грибні місця

При в'їзді до містечка Невшехір (Nevshehir) стоять скульптури велетенських грибів. Це - символи Каппадокії. Трохи далі на горизонті з'являються такі самі здоровенні гриби, щоправда кам'яні. Вони "ростуть" обабіч дороги та виглядають з-за старовинних будівель, яким по 1000 (!) років. Поміж грибами затесалися й конусоподібні скелі, й інші утворення найдивовижніших форм, серед яких я розгледіла людські постаті, шапку Наполеона й навіть верблюда. У цих космічних пейзажах відчува?ш себе підкорювачем далеких планет. Певно, такі самі емоції викликала Каппадокія і в режисера Джорджа Лукаса, який зняв тут першу частину своїх "Зоряних во?н". Оце так місцина! Оце так пейзаж! Для повноти картини браку? хіба що якихось сріблястих гуманоїдів та літаючих у небі птеродактилів.

Мандрувала я світом чимало й бачила багато природних чудес, але каппадокійські дива перевершили всі мої сподівання. Природа "працювала" близько восьми мільйонів років над створенням цього дивовижного ландшафту. У результаті багаторазових вивержень вулканів Каппадокії утворилося плоскогір'я із шарів лави, попелу та глини, піднявши землю більш ніж на 300 м. З часом вулканічний попіл перетворився на м'який камінь, який звуть туфом, а лава - на твердіший та темніший за кольором базальт. Мільйони років під ді?ю води та вітрів відбувалася ерозія порід: м'якші вимивалися, а твердіші залишалися, поступово утворюючи пейзаж, який бентежить уяву навіть бувалого мандрівника. Ці ландшафти займають площу близько 200 км2, щоправда "гриби" зустрічаються лише на стометровій "галявині". Придивляюсь уважніше до чудернацького ландшафту й помічаю досить незвичайні ознаки присутності в ньому людей, які прекрасно пристосувалися до життя серед таких вулканічних скель, обладнавши прямісінько в них свої домівки. Хоча більшість жителів Каппадокії перебралися в сучасні будинки, дехто й досі відда? перевагу скельним помешканням...

Країна прекрасних коней чи віслюків

У XVIII-XII століттях до н.е. на території Каппадокії процвітала древня та могутня Хетська імперія. Згодом цими землями правили перси, македонці, римляни, візантійці та сельджуки. В усі часи Каппадо-кія славилася своїми породистими конями - навіть на хетських орнаментах, якими й досі прикрашають керамічний посуд та килими, часто зустрічаються зображення цих красенів-тварин. Тож символічно, що цю казкову землю нарекли Каппадо-кі?ю, що в перекладі з перської означа? "країна прекрасних коней". 1500 чудових каппадокійських скакунів були гордістю непереможної кінноти перського царя Дарія та його сина Ксеркса. Нині в Каппадокії можна зустріти хіба що віслюків, які снують тут буквально повсюди.

Чудеса тільки починаються

Зупиня?мося біля містечка Учхісар (Uchisar). Воно відоме однойменною фортецею, яку в давні часи люди утворили з найвищого геологічного утворення Каппадокії, продовбавши у м'яких породах кімнатки та проходи. її використовували для спостережень за ворогом, а також захисту каппадокійських міст. Збира?мося по крутих сходах фортеці на її найвищу точку. Звідти відкрива?ться прегарна марсіанська панорама, неначе жартома створена матінкою-природою тут на планеті Земля. Я боюся висоти, але про це я зовсім забула і стрибала неначе гірська лань по вершині Учхісара, ні на мить не відриваючись від свого фотоапарата. Додала я роботи й сво?му гіду, а тепер уже й другу, Сезгіну який тільки й встигав підтримувати мене десь на краю скелі, щоб у пориві фотографічної пристрасті мене бува не здуло поривом вітру. Фотографії вийшли чудесні! Чого лишень варті оті зубчаті ландшафти кольору кави з молоком, серед яких заховалися невисокі старовинні будиночки, або живописна Долина голубів, котрою під вечір пропливали якісь дивні тіні. Кажуть, у тій долині прямо в скелях місцеві жителі тримали голубів, видовбуючи там для них маленькі хатинки. А голуби на знак подяки забезпечували людей... послідом для удобрення неродючих земель Каппадокії. Заглядаю в сувенірні крамнички поблизу фортеці: на вітринах акуратно розкладені фігурки кружляючих дервішів, тих самих "грибів" - символів Каппадокії, амулети від злого ока, керамічні вироби та фігурки віслюків. Взагалі сувенірний бізнес - основна стаття доходів місцевого населення, тож я мусила дещо купити, аби підтримати місцеву економіку. Поїздивши-покружлявши цим загубленим каппадокійським світом, зупиня?мось помилуватися конусоподібними пейзажами ще одного популярного туристичного містечка - Гереме (Goreme).

Як завжди - нема відбою від продавців сувенірів, що намагаються втюхати нам керамічні статуетки із зображенням каппадокійських ландшафтів, а якась синьоока турецька бабуся невпинно повторю? "hand made", рекламуючи свої білосніжні в'язані серветки. Сьогодні у продавців сувенірів видався вдалий день, бо їхній товар саме змітала група японських туристів. Вдалим день був і для мене, бо серед них я побачила ну справжнісінького японського самурая у чорному кімоно і в'?тнамках. Таких я досі зустрічала хіба що в кіно, тому не вагаючись напросилася сфотографуватися разом з ним на тлі нереальних каппадокійських пейзажів. Далі було ще цікавіше - виявилося, що для японців я також диковинка в цих краях, тому почали фотографуватися вже зі мною. На завершення чудового дня ми зустріча?мо найпрекрасніший у світі захід сонця, що залива? червоним маревом усі марсіанські ландшафти та нада? їм ще більшої загадковості. Втомлені й щасливі пряму?мо до готелю Yusuf Yigitoglu Konagi в сусідньому містечку Ургюп (Urgup). Цей затишний готельчик на 14 кімнат колись був османським будиночком, частково побудованим у скелі. ?нтер'?р мо?ї кімнати нагадував печеру, правда зі смаком декоровану в османському стилі. Серед декорацій я знайшла якісь старовинні залізні глечики, килимки, статуетки. Повечерявши турецькими смакотами у печерному ресторані готелю, я прикинулася печерною людиною й поринула в солодкі сни.

Хто у скелях живе?

Наступний день обіця? ще більше пригод. Проща?мося із затишним Ургюпом, який вже давно облюбували собі для життя французькі пенсіонери, та зверта?мо в Рожеву долину з примарними пейзажами. Обіч дороги стоїть кам'яний верблюд гігантських розмірів, якого я проминути аж ніяк не могла, тому й попросила доброго Сезгіна зупинити автобус для фотозйомки того "корабля каппадокійської пустелі". На радощах мені навіть вдалося видертися йому на спину, а поки позувала для фото, розгледіла, як з іншого автобуса до мене несеться юрба тих самих японських туристів, що зустрілися нам вчора. Поганий приклад - заразливий! Я ледь встигла злізти з "тварини", як її вже зі всіх боків обліпили маленькі японці. Треба давати драла від ці?ї гомінкої юрби, що зміта? та фотографу? все на сво?му шляху.

?демо дивитися скельні та підземні міста й трима?мо курс на Гереме, де зосереджено ще кілька чудес Каппадокії - скельні християнські церкви. Перші поселення у скелях з'явилися у Каппадокії ще задовго до народження Христа. Та найвідомішими мешканцями конусоподібних "домівок" регіону були ранні християни, які рятувалися в них від релігійних переслідувань. Християнство приніс у Каппадокію апостол Петро ще в ? столітті н. ?. Тут жив також християнський просвітитель Василь Великий, який сприяв створенню нових церков, келій, монастирів та скельних помешкань. Справді, годі й шукати кращого місця для усамітнення та спілкування з Богом, ніж каппадокійські долини. Десятки тисяч християн назвали Каппадокію сво?ю домівкою. Деякі з побудованих ними помешкань містяться так високо, що можна тільки здогадуватися, яким чином діставалися туди їхні хазяї. Чудернацькими скельними будиночками, схожими на хатинки гобітів, всіяна вся Каппадокія - одних тільки скельних церков налічу?ться тут близько 300 (!). Більшість з них розписані прекрасними фресками, що чудово збереглися до наших днів. Найкрасивіші церкви Каппадокії будувалися в X і XII століттях. їх зводили у візантійському стилі з настінними фресковими розписами, що зображають сцени життя ?суса Христа та святих. Музей просто неба Гереме зберіга? цілий комплекс скельних православних церков ті?ї епохи. Цікаво, що до 1923 року - часу утворення Турецької республіки, - в них ще проходили богослужіння, а потім їх було вирішено перетворити на музей, щоб захистити й зберегти для наступних поколінь. Пречудові фрески церков та монастирів справді вражають. У деяких церквах ними повністю розписаний купол і стіни, а кольори насичені й свіжі, як і кілька століть тому!

Секрети підземелля

?нша дивина каппадокійських земель - підземні міста, які викопували у м'яких вулканічних породах ті ж таки дотепні християни, аби заховатися від релігійних переслідувань та набігів завойовників. Для останніх Каппадокія була "ласим шматком", оскільки її територі?ю проходили найважливіші торговельні шляхи, зокрема Шовковий. Люди помітили, що м'який вулканічний туф досить легко вирізати, тому стали створювати в його товщі свої помешкання, з'?днувати їх ходами. А оскільки під землею доводилося проводити більшу частину часу, то розбудовували цілі підземні міста із розвиненою інфраструктурою. В околицях Каппадокії безліч таких печерних міст, висічених на різних рівнях. Кожне з них населяло кілька тисяч жителів, яких називали троглодитами. Щоб дізнатися про життя та побут цих печерних людей, ми вируша?мо в найглибше підземне місто - Дерінкую (Derinkuyu), що за ЗО км від Невшехіра. Дерінкую, що переклада?ться як "глибокий колодязь", розкинулося в товщах вулканічного туфу на глибині близько 50 м. У цьому місті десь 18-20 поверхів, хоча сьогодні розкопано лише вісім з них. Пригинаючи голови, пролазимо тісними тунелями в місто. Диву даюся, як тут пересувалися нормальні люди, якщо такі ходи підходять хіба що для маленьких гобітів! На перших двох поверхах містилися церкви, місіонерські школи, спальні, кухня, склади для продуктів, винні погреби й навіть хліви для тварин. Нижче - склади для зброї та приміщення для укриття в разі небезпеки. Трохи попетлявши вузькими лабіринтами, я натрапляю на просторий тунель, в якому розмістилася підземна церква, збудована в формі хреста. Акустика тут пречудова, тож богослужіння було чутно в усьому підземному місті. Навіть зараз чую розмову туристів, які бродять на кілька поверхів нижче мене. Роздивляюся маленькі кімнатки з ліжечками, по центру яких вириті сховища для збереження продуктів та пожитків. Безліч круглих кам'яних дверей відділяють один поверх від іншого - в разі небезпеки мешканці міста збігали на нижні поверхи в укриття й засували за собою всі двері - тож жодна ворожа душа не могла їх дістати. У підземеллі підтримувалася комфортна постійна температура +22° С, а система вентиляції така досконала, що навіть перебуваючи внизу на сьомому поверсі, я відчувала циркуляцію чистого повітря, яка здійсню?ться через 52 вентиляційні шахти. Воду жителі діставали через глибокий колодязь із кришталево-чистих підземних джерел.

Та хоч би там що, "білій людині" все ж важко зрозуміти, як століттями люди вели таке підпільне життя, тож поспішаю вибратися на світ Божий... У нас попереду довгий шлях назад в Анталію, а мені так не хочеться покидати цю країну чудес. Щаслива та сповнена вражень, спостерігаю за багряним заходом сонця й досі не можу повірити, що побувала в казці.